Змішана економіка та її типи

Comienza Ya. Es Gratis
ó regístrate con tu dirección de correo electrónico
Змішана економіка та її типи por Mind Map: Змішана економіка та її типи

1. Обєктивні основи виникнення та розвитку капіталістичної системи

1.1. Капіталістичний спосіб виробництва почав зароджуватись у надрах феодалізму. Зростання продуктивних сил і розвиток суспільного поділу праці розширювали сферу товарного виробництва і підривали основи натурального господарства. Водночас поглиблення спеціалізації в сільському господарстві і розвиток ремісницького виробництва сприяли установленню більш міцних економічних зв’язків між різними районами і злиттю місцевих ринків в єдиний національний ринок. Тим самим створювалися певні умови капіталістичного господарського укладу. Початок капіталістичної ери відносять до XVI ст. Капіталізм виник і розвинувся на базі простого товарного виробництва, проте, насамперед на базі міського ремісництва. Поглиблення майнової диференціації серед ремісників і розорення все більшої кількості господарств розширювали сферу застосування найманої праці. Важливу роль у виникненні капіталізму виконав купецький капітал. Купці в ряді випадків безпосередньо підкоряли собі працю багатьох ремісників, які з часом перетворювались у найманих працівників. Процеси становлення капіталістичного виробництва прискорювались первісним нагромадженням капіталу. У період первісного нагромадження капіталу відбувалося насильницьке розорення маси дрібних товаровиробників і перетворення їх із самостійних господарів у найманих працівників. Розвинувшись на базі простого товарного господарства, капіталізм являє собою його вищу ступінь, коли товаром стає і робоча сила, що придбавається на ринку праці власниками речових виробничих ресурсів. Перетворивши товарні відносини в панівні, капіталізм зруйнував натуральне господарство. Капіталістичне товарне виробництво зробило неможливим відтворення рутинних методів і технологій виробництва, характерних для традиційної економіки. Виробництво заради прибутку і закон конкурентної боротьби змушують капіталістів постійно збільшувати капітал і удосконалювати продуктивні сили. Нагромадження капіталу і розширене відтворення капіталістичних відносин зробили буржуазну епоху періодом небувалого розвитку і зростання матеріальних та людських продуктивних сил, постійних переворотів у техніці та організації виробництва, які супроводжувалися неухильним зростанням капіталістичного усуспільнення, а також поглибленням спеціалізації і кооперації праці. Разом з розвитком матеріальної бази виробництва відбуваються якісні зміни і в головній продуктивній силі суспільства — людині. Замість закріпачених, нездатних до свідомих політичних дій на захист своїх інтересів селян капіталізм створив високоорганізовану нову соціальну силу — найманих працівників. Етапи розвитку капіталістичної економічної формації. Капіталізм вільної конкуренції як особлива стадія розвитку капіталістичної формації існував до початку останньої третини ХІХ ст. У процесі свого розвитку він пройшов ряд станів. Першою найпростішою формою капіталістичного підприємства була проста кооперація, за якої досягалася вища продуктивність праці. Згодом її замінила мануфактура, яка являла собою тип підприємства (велику майстерню), що базувалася на поділі праці найманих робітників і ручній ремісничій техніці. У мануфактуру в XIV—XV ст. перетворилися й ремісничі об’єднання. Мануфактура зі своєю спеціалізацією створила умови для переходу капіталістичного виробництва на машинну базу. У період останньої третини XVIІI ст. і першій чверті ХІХ ст. в Англії було здійснено промисловий переворот, який потім розповсюдився й на інші капіталістичні країни. Були створені умови для розвитку великої машинної індустрії. Панівною формою підприємства стала фабрика. Уважається, що саме машинна індустрія забезпечила реальне підкорення праці інтересам капіталу. Остаточно капіталістичний лад закріпив себе як нову суспільно-економічну формацію, що вийшла на історичну арену замість феодалізму під час переможних буржуазних революцій: у Нідерландах — наприкінці XVI ст., в Англії — у XVII ст., у Північній Америці — наприкінці XVIII ст., у Німеччині — в середині ХІХ ст. Друга — монополістична — стадія розвитку капіталізму почалася на межі ХІХ і ХХ ст. і, як ми вважаємо, завершилася в середині 30-х рр. ХХ ст. Монополістичний капіталізм — це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренці.. Три основні історичні умови — якісні зміни в техніці, технології і структурі виробництва, ефект масштабу (зниження середніх валових витрат у певних межах обсягу виробництва дозволяє збільшити прибутки і посилити як позицію в конкуренції з іншими підприємствами, так і владу на ринку), акціонування — привели до того, що на рубежі ХІХ—ХХ ст. епоха капіталіз¬му вільної конкуренції у розвинутих країнах капіталізму була замінена монополістичним капіталізмом, в економіці якого голов¬на роль належала монополіям і олігополіям. Монополія — це ринок, на якому кількість продавців (підприємств) така незначна, що кожен продавець може впливати на загальне пропонування (через виробництво) і ціну товару. Олігополія на відміну від монополії характеризує таку ситуацію в умовах недосконалої конкуренції, коли виробництво в галузі контролюється невеликою кількістю виробників. Перші акціонерні товариства з’явилися ще в XVI ст. в період первісного нагромадження капіталу. Але їх масове створення почалося в останню третину ХІХ ст. у галузях, де вимагались особливо великі розміри капіталу (металургія, машинобудування, нафтопереробка, автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). Жоден капіталіст навіть за допомогою банківських креди¬тів не міг організувати в цих галузях велике підприємство. Воно могло бути створене тільки на акціонерних засадах. Акціонерні товариства, таким чином, стали важливою формою централізації капіталів. На базі акціонерних товариств створюються такі основні форми монополій і олігополій, як трести і концерни. Трест — це таке акціонерне товариство, в якому підприємства, що вступають до нього, втрачають не тільки комерційну, але й виробничу самостійність: вони перетворюються в акціонерів тресту. Зустрічаються різновиди трестів. Здебільшого трест являє собою повне злиття підприємств даної галузі. Є трести, учасники яких зберігають формальну самостійність за фактич¬ного підпорядкування холдинг-компанії. Концерн — це найбільш складна сучасна форма організації акціонерного товариства великих розмірів. Звичайно концерн охоплює багато підприємств різних галузей виробництва, а базовою для концерну є одна галузь — автомобільна, хімічна, електронна тощо. Учасники концерну зберігають формальну самостійність. Теперішні найбільші у світі корпорації — це концерни. Саме концерни є зараз провідною формою функціонування монополій і олігополій. Отже, концерн — це велика багатогалузева корпорація. Зміни, які відбувалися у сфері виробництва під впливом концентрації і централізації капіталу, сприяли виникненню таких самих процесів і в банківській сфері. Великим корпораціям потрібні були великі кредитори. Почала зростати концентрація банківського капіталу. На рубежі ХІХ—ХХ ст. на зміну звичайним спеціалізо¬ваним банкам прийшли великі банківські корпорації. Банківський кредит почав відігравати важливу роль у фінансуванні відтворення і нарощуванні грошового капіталу, необхідного будь-якому капіталістичному підприємству для безперервного відновлення і розширення виробництва. Водночас із підвищенням ролі банків у економіці виникають нові форми зв’язків між банками і промисловими корпораціями. Крім власне кредиту ці форми зв’язків включають систему участі в капіталі, особисту унію, управління капіталом за довіреністю і т. д. Форми і характер зв’язків банків із промисловістю та іншими галузями розкривають суть фінансового капіталу. Система участі в капіталі — взаємне володіння нефінансовими і банківськими корпораціями частками акціонерного капіталу. Розвиток системи участі веде до прямого зрощування банківських і нефінансових корпорацій — промислових, транспорт¬них, торговельних, будівельних тощо. Іноді відбувається пряме злиття великих промислових корпорацій із кредитними установами. Фінансово-монополістичний капітал — це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки. Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об’єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв’язків. Панування фінансово-монополістично¬го капіталу в капіталістичній економіці уособлює фінансова олігархія. Це — капіталістична еліта, до якої належить верхівка монополістичної буржуазії, а також провідні менеджери найбіль¬ших корпорацій. Представники фінансової олігархії є найбагатшими людьми капіталістичної країни. Відповідно, і їхні доходи є найбільш високими у країні і світі. Для фінансової олігархії принципове значення має володіння не тільки величезними грошовими ресурсами, а й великими пакетами акцій провідних корпорацій. Це забезпечує представ¬никам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Третя (сучасна) стадія розвитку капіталізму почала формуватися у середині 30-х рр. ХХ ст. і триває нині – економічна система сучасного капіталізму. Змішана економіка (державно-монополіс¬тичний капіталізм) — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу. Вона виникла в перші десятиліття XX ст. Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки. Розрізняють три основних варіанти змішаної економіки: 1) консервативний - виступає за обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектору і ринкових важелів саморегулювання; 2) ліберальний - охоплює проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки; 3) соціал-реформістський - передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Історичною передумовою виникнення змішаної економіки є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки. Причинами виникнення змішаної економіки є: недосконалість і неспроможність ринкового механізму саморегулювання на основі дії природних законів і «невидимої руки» А.Смита та загострення соціально-економічних суперечностей, порушення економічної і соціальної стабільності розвитку економіки; необхідність задоволення зростаючих суспільних потреб в умовах підвищення суспільного характеру продуктивних сил і економічно обумовленого одержавлення виробництва, розподілу, обміну і споживання; зростання ролі особистого фактора в суспільному виробництві в умовах НТР; необхідність збереження і захисту навколишнього середовища. Вирішення цих проблем визначило необхідність еволюції саморегульованого механізму в змішаний механізм господарювання, в якому зростають економічні, а потім і соціальні функції держави, яка починає активніше регулювати суспільне виробництво. Виникнення і посилення державного регулювання капіталістичної економіки (від «регульованого ринку» до «регульованого капіталізму») стало історичною передумовою утворення і подаль¬шого розвитку змішаної економіки. Економічне регулювання почало доповнюватися соціальним, соціалізацією ринкової економіки, відносин власності, а капіталізм почав поступово перетворюватись у змішану економічну систему. Головні причини еволюції капіталістичної системи такі: 1) недосконалість і негативні соціально-економічні наслідки ринкової системи саморегулювання (безробіття, бідність і соціаль¬на нерівність, економічна і соціальна нестабільність, економічні кризи і т. д.); 2) зростання монополізації виробництва, капіталу і ринку, що порушує відносини економічної свободи і вільної конкуренції, еквівалентного обміну і справедливого розподілу життєвих благ у суспільстві, веде до загострення приватних, групових і суспільних інтересів; приватна монополія визначає виникнення державної монополії; 3) зростання суспільних потреб у товарах і послугах колектив¬ного користування (оборона, транспорт, освіта, наука, зв’язок та ін.), виробництво яких не стимулює ринковий механізм, ринок; 4) необхідність збереження невідтворюваних ресурсів, захисту навколишнього середовища, раціонального використання загальнолюдських ресурсів, державного захисту недостатньо інфор¬мованих споживачів про якість товарів, терміни вживання тощо; 5) необхідність перерозподілу доходів з метою задоволення соціальних потреб і соціального захисту населення, що живе за межею бідності; 6) розвиток колективних і державної форм власності, які містять у собі формальний засіб, матеріальні умови розвитку нових укладів і переходу капіталізму в нову соціально-економічну систему (формацію, цивілізацію). Соціалізація ринкової економіки в умовах змішаної форми її організації, національні особливості розвитку країн визначаються особливостями економічної та соціальної політики уряду, яка залежить від певної політичної його орієнтації і відповідної теоретичної моделі розвитку національної економіки. Соціально-економічною основою економічної системи є відносини власності. Історичний розвиток суспільства й економічних систем є розвитком відносин власності, еволюції як їх юридичної форми, так і економічного змісту. У сучасній «змішаній економіці» взаємодіють різні типи, види та форми власності. Пануючою є капіталістична власність на засоби виробництва, але не індивідуальна, а групова або акціонерна. Сучасний розвиток продуктивних сил у більшості галузей об’єктивно вимагає колективної та суспільної (державної) власності. Ядром сучасних економічних відносин є, з одного боку, капіталістична акціонерна (групова) власність, яка визначає якіс¬но нові відносини між найманою працею і капіталом, а з іншого — панівна роль у приватному секторі монополій та фінансових магнатів. Змінюється як юридична форма акціонерної (корпоративної) власності, тому що співвласниками її стають усі акціонери певної фірми (це десятки або сотні тисяч осіб на відміну від однієї особи або декількох), так і економічний зміст — виробництво і розподіл створеного продукту і доходу. Особливості корпоративної власності: 1) вона є колективною капіталістичною власністю, яка заперечує індивідуальну приватну власність, бо відбувається деперсоналізація та розсіювання власності; 2) співвласником її стає наймана робоча сила, яка купує певну кількість акцій; 3) робітник—власник акцій отримує і заробітну плату, і певний дивіденд за власність, що стає основою для розвитку відносин так званого «соціального партнерства»; 4) зростає розрив між відносинами власності та економічними відносинами або між юридично-правовою формою та економічним змістом власності; 5) змінюється управління груповою власністю (збори акціонерів, рада директорів тощо), форма господарювання; 6) монополістичний та олігополістичний характер великих корпорацій з точки зору їх влади на ринку та виробництві. В умовах «змішаної економіки» держава впливає на всі фор¬ми, види власності шляхом зміни юридично-правових норм влас¬ності. Відбувається демократизація та соціалізація власності і, відповідно, соціально-економічних відносин. Особливе місце в системі форм, видів власності посідає державна власність, яка стає основою загальнонародної власності і нових соціально-економічних відносин на цій основі. З часом докорінно зміниться соціально-економічний характер монополістичних корпорацій.

2. Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму.

2.1. 2. Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму. Об’єктивна необхідність соціальної орієнтації. Змішану еко¬номіку іноді ототожнюють з соціально-реформістською та соціально орієнтованою ринковою економікою. Обидві концепції мають спільні риси: необхідність соціалізації ринкової економіки, оптимальне поєднання ринкової економіки та індикативного планування, регулювання економіки, соціаль¬ний захист населення. Відрізняються підходи тим, що соціалізація економіки, на дум¬ку представників першої концепції, відбуватиметься шляхом перерозподілу виробленого доходу «державою добробуту» за впровадження планування економіки, а на думку представників другої — шляхом конкуренції і підвищення економічної ефектив¬ності ринкового господарства, ефективності виробництва, однак, і вони сьогодні не заперечують необхідність перерозподілу націо¬нального доходу. Необхідність соціалізації економіки визначається, по-перше, негативними соціально-економічними наслідками розвитку вільної ринкової економіки (банкрутства, безробіття, кризи, бідність), існуванням інвалідів, хворих, багатодітних та інших соціально незахищених верств населення, і по-друге, зростанням ролі людського фактора в сучасному виробництві і суспільстві та необхідністю створення нормальних умов для відтворення робочої сили більш високої якості незалежно від рівня доходу особи, сім’ї або участі у виробництві взагалі. Історичні перспективи змішаної економіки. Ліберально-демократичний та соціально-реформістський напрями змішаної економіки передбачають поєднання — взаємодію — боротьбу різ¬них укладів і секторів економіки, форм власності, ринку і планування, децентралізації і централізації у формі індикативного планування та програмування, підпорядкування приватних, групових інтересів суспільним. Закономірним уважається процес со¬ціалізації капіталістичної ринкової системи і її перехід мирним демократичним шляхом у нову посткапіталістичну систему (або соціалізм), постіндустрільну цивілізацію. Постає питання про зародження нового укладу (неосоціалістичночного?) в надрах змішаної економічної системи, нових форм власності (колективної, акціонерної, муніципальної, державної) і нових економічних відносин у межах панування цих форм власності. Уже сьогодні шведську модель змішаної економічної системи називають шведським соціалізмом на економічній базі приватної власності і ринкової форми організації та державного регулювання у сфері розподілу і перерозподілу. Незаперечними є кількісні та якісні зміни в соціально-еконо¬мічних відносинах розвинутих країн світу, які свідчать про еволюційний розвиток капіталістичної системи і перехід її в іншу, більш прогресивну систему.

3. Самостійна робота

3.1. 1. Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці.

3.1.1. Практика господарювання сучасних розвинених країн переконливо доводить необхідність поєднання стихійно-ринкового, корпоративного і державного регулювання з метою забезпечення найефективнішого функціонування економіки. Починаючи від перших цивілізацій держава відігравала провідну роль у суспільно-політичному й економічному житті — від створення розгалуженої іригаційної системи і побудови потужного бюрократичного апарату управління (у давньосхідних деспотіях) до законодавчого закріплення права приватної власності та заснування демократичних засад державного управління (в античному світі). За часів середньовіччя набуває поширення теза про "божественний" характер державної влади, відбувається зрощування верхівки державного апарату і релігійно-церковної знаті. Епоха первісного нагромадження капіталу, сколихнувши Європу від "феодального сну" і спричинивши зміну трактування суспільного та індивідуального багатства, привела до значного посилення ролі держави в економіці. Економічна роль держави, згідно з теорією меркантилізму, така: • державне регулювання сфери зовнішньоекономічних відносин, що засноване на протекціоністських засадах і передбачає застосування низьких митних тарифів на імпорт сировини й експорт готових виробів та високих — на імпорт промислової продукції та експорт сировинних ресурсів; • державна регламентація внутрішнього промислового виробництва через запровадження державного контролю за якістю продукції, чисельністю і кваліфікацією працівників, надання привілеїв і монопольних прав новоствореним мануфактурам; • активна монополізація зовнішньої торгівлі приватним і державним капіталом за обов'язкової державної підтримки і стимулювання; • контроль грошового обігу і грошової системи, карбування монет з попереднім їх "псуванням" для поліпшення сальдо торговельного та платіжного балансу. Класична школа економічної науки, прийшовши на зміну меркантилізму, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. Це було зумовлено успішним розвитком капіталізму вільної конкуренції, зародженням машинної індустрії на тлі переміщення сфери функціонування капіталу із зовнішньої торгівлі у промислове виробництво. Аналізуючи внесок економістів-класиків у скарбницю економічної думки, зазначимо, що більшість з них дотримувалася концепції "мінімальної держави", запропонованої А. Смітом у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів". До основних завдань держави (за А. Смітом) належать: охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності); охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку), забезпечення правосуддя; надання всім членам суспільства так званих суспільних благ; збирання податків для виконання перших трьох функцій. Класичні уявлення про механізми і межі державного втручання, що набули домінуючого впливу, спровокували появу альтернативних поглядів у стані їх ідейних противників. Наприклад, економісти-романтики, які критикували капіталізм з позицій дрібнотоварного виробництва, висловили відмінні від класичних і суперечливі між собою погляди: про повну відмову від держави як соціального інституту, організацію безгрошового обігу і безвідсоткового кредиту, наслідком такого реформування буде суспільство, де "капітал і праця стануть тотожними, суспільство зможе існувати самостійно і не матиме потреби в уряді" (П. Прудон); про нарощування державного регулювання економічних відносин, особливо у соціальній сфері, оскільки "добробут народу" — це мета державного втручання і об'єкт вивчення політичної економії (С. Сисмонді). Німецька історична школа інакше реагувала на економічний лібералізм класичної школи, надаючи принципово нового звучання проблемам економічної політики в концепції "виховного протекціонізму" і довівши необхідність формування "національного характеру" економічної теорії і державного регулювання. Потужна в політичному й економічному відношенні (монархічна) держава, економічний устрій якої враховував би особливості розвитку національної економіки, менталітет, традиції, звичаї, природні й географічні умови, — ідеал німецької історичної школи. Марксистська економічна теорія в питанні про економічну роль держави була непослідовною. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого — надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих. Марксизм протиставив розгляду окремих питань державного регулювання теоретичний аналіз розгорнутої системи централізованого державного управління економікою. Останнє, за К. Марксом, необхідне через експлуататорську сутність існуючого ладу і держави зокрема, дію закону капіталістичного нагромадження, суперечності відтворювального процесу і неможливість уникнути кризових явищ у капіталістичній економіці. Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: економічний лібералізм, ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики. Кінець ХІХ — початок ХХ ст. ознаменувався переходом до нової стадії розвитку економічної системи, пов'язаної з виникненням і бурхливим розвитком монопольних утворень, концентрацією і централізацією всіх видів капіталу в усіх сферах господарства. З кінця ХІХ ст. майже в усіх країнах відбувалося неухильне розширення економічних функцій держави. Це призвело до посилення економічної ролі держави і спонукало економістів до пошуків теоретичного обґрунтування цієї тенденції за двома основними напрямами: • ідея "соціального контролю" інституціоналізму (Т. Веблен), що передбачала втручання держави в економічні процеси з метою прискорення встановлення індустріальної епохи; в межах економічної науки інституціональна теорія почала вивчати формальні і неформальні "інститути" та їх еволюції, до яких належала й держава; • повномасштабна система державного регулювання економіки, побудована на нових макроекономічних засадах, запропонована Дж. Кейнсом.

3.1.2. 2. Форми і методи державного регулювання економіки

3.1.2.1. Класифікація методів державного регулювання економіки здійснюється за кількома ознаками. Наприклад, За рівнями державного втручання виокремлюють макро-, мезо- та мікроекономічні методи. За способом взаємодії з ринковим механізмом методи поділяють на проринкові, які стимулюють вияви вільного ринкового механізму і спрямовані на інтенсифікацію конкуренції, скасування пільг і привілеїв для окремих ринкових суб'єктів, ліквідацію цінового контролю, і антиринкові, які обмежують діяльність конкурентно-ринкових сил через запровадження адміністративних заборон та обмежень, встановлення регламентації цін і заробітної плати, жорсткого централізованого розподілу ресурсів тощо. За ступенем втручання в економіку розрізняють методи прямого (адміністративно-правового) і непрямого (економічного) впливу. Перші безпосередньо впливають на функціонування економічних суб'єктів, змушуючи їх приймати рішення, зумовлені не самостійним економічним вибором, а юридичними та іншими настановами держави. Методи прямого впливу швидко досягають мети, викликаючи відповідну реакцію господарюючих суб'єктів, але їх результативність пов'язана з поступовістю і послідовністю прийняття рішень та їх детальним економічним обґрунтуванням. Основні інструменти прямого регулювання — правові акти, макроекономічні плани та програми, пряме регулювання цін і заробітної плати, державне замовлення, встановлення лімітів, квот, норм амортизаційних відрахувань, стандартів якості продукції, нормативів екологічної безпеки, ліцензування підприємницької діяльності та експорту, керівництво господарською діяльністю державних підприємств. Використання методів непрямого впливу не призводить до втручання держави у процес прийняття рішень економічними суб'єктами, а лише створює передумови для їх самостійного вибору, який би співпадав з метою державної економічної політики. Тобто непрямий вплив є впливом на економічні інтереси, спонукаючи ринкових агентів до дій у визначеному державою напрямі. Непряме регулювання ґрунтується на використанні інструментів грошово-кредитної, інвестиційної, податкової, інноваційної, бюджетної політики, методів морально-етичного і пропагандистського впливу, індикативного планування, надання інформаційних і консультативних послуг.Разом з тим усі ці методи регулювання держава може використовувати одночасно в їх різних комбінаціях, наприклад заморожування або блокування цін, контроль над певними їх видами, встановлення митних тарифів, квот і т. п. Часто між прямими і непрямими методами немає чітко визначеної межі і вони взаємодоповнюють (продовжують) один одного. У змішаній економіці з точки зору комплексного використання різних методів регулювання особливе місце посідає економічне програмування, або індикативне (рекомендаційне) планування. У загальному розумінні — це процес орієнтації розвитку суспільного виробництва за допомогою регулярного і комплексного впливу держави на його структуру відповідно до передбачених варіантів соціально-економічного розвитку і господарської стратегії. Виникло індикативне планування відразу після Другої світової війни у Франції, Голландії, Норвегії, Японії та інших країнах. При програмуванні здійснюється ранжування пріоритетів, між якими існує поєднання обраних, часто суперечливих, цілей, у т. ч. із системою регуляторів (наприклад, установка на повну зайнятість і зниження інфляції). Функції і роль держави у змішаній економіці У будь-якій економічній системі, у т. ч. ринковій, держава виступає, у загальноприйнятому смислі, як економічний агент, що володіє правом і можливістю примусу, наприклад у сфері податкової політики, державного законодавства тощо. Але примусовість, якщо вона трактується державою широко, зводить нанівець усі переваги вільного підприємництва. Історія економічного розвитку не знає якоїсь абстрактної, недержавної економіки. Навіть в системі вільного ринку (основаній на невтручанні держави) неможливо обійтися без держави. Вона бере на себе функції, які самому ринку здійснити не під силу. Це, зокрема, такі: - забезпечення економіки потрібною кількістю грошей; - регулювання так званих зовнішніх (побічних) для ринку ефектів (вони в результаті дій виробників і споживачів можуть мати і негативні наслідки, наприклад пов’язані з екологічними аспектами виробництва); - задоволення потреб у «колективних благах» (або у «суспільних товарах») — товарах і послугах колективного користування: оборона країни, охорона громадського порядку, державне управління тощо. Виокремлені функції, як прийнято вважати в економічній літературі, — це максимум того, що повинна робити держава в умовах вільного ринку і, одночасно, мінімум того, що вона робить у реальній ринковій економіці. Державне втручання в економіку об’єктивно зумовлене обмеженістю самого ринкового механізму. Становлення і зміцнення держави завжди супроводжувалися розвитком численних її економічних функцій. Останні перебувають у постійній динаміці і їх зростання та вдосконалення знаходяться в органічному взаємозв’язку із суспільним прогресом. Результативність втручання держави в економіку визначальною мірою залежить від того, наскільки повно і послідовно вона спирається на об’єктивно діючі економічні закони. Слід враховувати, що останні завжди є законами людської діяльності. Це зумовлює підхід до них не лише як до концентрованого виразу об’єктивної необхідності, а й як до об’єктивної можливості, яку можна більш-менш повно реалізувати. Економічна діяльність держави реалізується через її функції в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Тому важливим завданням держави є впровадження схеми суспільної поведінки, яка б сприяла знаходженню компромісу між інтересами різних економічних суб’єктів і можливостями «на даний час» економічної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів і формування спільних цілей. Таким чином, держава надає стихійному розвитку осмислення, координуючи та спрямовуючи дії окремих господарюючих суб’єктів. У змішаній економіці функції держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежуються, дедалі більше поступаючись загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Як правило, в підручниках з економікс виокремлюють три глобальних (основних) функції держави: забезпечення ефективності економіки, соціальної справедливості та стабільності. Ці функції можна назвати ще функціями вищого порядку. Для реалізації першої функції — забезпечення ефективності — держава повинна, використовуючи різні економічні та адміністративні (правові) інструменти, створити такий економічний фон, який би забезпечував ефективне функціонування виробництва. При цьому велике значення має антимонопольна діяльність держави, гарантування максимально справедливих умов дії ринкового механізму, активізація конкуренції та ін. Щодо характеристики двох інших глобальних функцій, слід відзначити, що ринок «сліпий» (нейтральний) до проблем забезпечення соціально-економічної справедливості і стабільності як безпосередньо у сфері економіки, так і в суспільстві в цілому. Так, він визнає лише один критерій розподілу доходів: результат участі в конкуренції на ринку товарів (послуг) капіталів і робочої сили. Тому справедливими для нього є як високі доходи, що були отримані тими, хто досяг успіху у конкуренції, так і низькі у тих, хто зазнав невдачі. Чисто ринковий розподіл зовсім не гарантує прожиткового мінімуму. Нічим не обмежений і ніким не підкоригований ринковий розподіл, справедливий з точки зору законів ринку, призводить до різкої диференціації доходів, соціальної незахищеності значної маси населення. А коли такий розподіл не влаштовує більшість людей, це здатне породити серйозні соціальні конфлікти. Коригувати ринковий механізм розподілу та інші пов’язані з ним процеси ставало дедалі нагальнішим завданням держави. З часом вона перебрала на себе функцію перерозподілу доходів через податки, а також підтримку непрацездатних, пенсіонерів і т. п. Ринкова економіка не забезпечує повної зайнятості населення, тому регулювання ринку праці, матеріальне забезпечення безробітних — теж функція держави в ринковій економіці. Вона має піклуватися і про зайнятих, гарантувати їм мінімальний рівень споживання через законодавче регулювання рівня мінімальної зарплати. Суттєве значення у вирішенні цих проблем має і діяльність держави щодо макроекономічної підтримки стабільності економіки, згладжування циклічної форми її розвитку. Різноманітність завдань, що постають перед державою в ринковій (а особливо в змішаній) економіці, можна виразити за допомогою виконуваних нею економічних функцій, які є похідними від згаданих функцій вищого порядку. В літературі існує безліч підходів до їх класифікації та диференціації. Серед похідних (функцій другого порядку), які на себе бере держава, відзначимо такі: забезпечення правової основи і соціального клімату, що сприяє ефективному функціонуванню економіки; компенсація негативних сторін ринку; проведення фіскальної політики — вилучення частки доходів господарюючих суб’єктів з метою формування держбюджету; забезпечення розвитку фундаментальних досліджень, особливо тих, які потребують значних коштів, довгих термінів окупності і великого ризику. Це відноситься і до нових галузей з невизначеними перспективами. Держава бере на себе і розв’язання регіональних та екологічних проблем. Поряд зі згаданими функціями держави в змішаній економіці особливо посилюється її діяльність у сфері розподілу доходів та щодо створення режиму найбільшого сприяння малому і середньому бізнесу. В змішаній економічній системі держава сильна своєю соціальною політикою так само, як і економікою. У той же час у реальній дійсності всі її функції переплітаються між собою і комплексно впливають на економічну ситуацію. Органічний взаємозв’язок і взаємопереплетіння економічних функцій держави знаходить концентрований вияв у механізмі державного регулювання.